К'єркеґор проти натовпу. Людина, яка побачила народження масового суспільства й відмовилася від нього наперед

Копенгаген, зима 1846 року. Вулицями ходить чоловік у поношеному сюртуку, з нерівними холошами й парасолькою під пахвою, і майже кожен перехожий знає його в обличчя. Це Сьорен К'єркеґор, найгостріший розум Данії, і він щойно став загальним посміховиськом. Зробила його таким газета.

Газета звалася «Корсар» (Corsaren) – дотепний, злий сатиричний листок, який не боявся майже нікого: перепадало від нього й самому королю. Три тисячі примірників щоп'ятниці розходилися по всій Данії, Швеції та Норвегії, і його читали запоєм – від служниці до вельможі. Редагував його нишком двадцятирічний Меїр Арон Ґольдшмідт, що вже встиг відсидіти й заплатити штрафи за глузи з можновладців. А поштовхом стала особиста сварка: критик П. Л. Мьоллер у своєму щорічнику «Ґея» висміяв плодючість К'єркеґора як хворобливу манію й вивів Регіну живою жертвою на анатомічному столі експериментатора. К'єркеґор відповів під іменем Фратера Тацитурна, викрив таємний зв'язок Мьоллера з «Корсаром» і публічно попросив, щоб газета взялася й за нього. Його дратувало, що вона хвалить його з-під поли, що він стоїть в одному ряду з тими, кого вона милує. Тож він викликав вогонь на себе.

«Корсар» прийняв виклик. Малював Петер Клеструп, і тиждень за тижнем виходили карикатури: К'єркеґор верхи на коні в циліндрі, К'єркеґор на дуелі, К'єркеґор на плечах у панночки, К'єркеґор під дверима редакції, що чекає, доки його впустять; крива спина й нерівні холоші – одна нога буцімто трохи довша за другу. Малюнки розійшлися містом, і незабаром на вулиці до нього чіплялися хлопчаки, вигукуючи його ім'я й міряючи очима холоші його штанів. Він покинув свої довгі прогулянки, які любив понад усе.

Запам'ятайте цю сцену, бо в ній народжується щось нове. К'єркеґор – перша людина, яка свідомо зчепилася з масовою пресою, щоб на власній шкурі дізнатися, що таке «публіка». Він отримав відповідь. Публіка – це тисяча облич, які сміються з тебе разом і жодне з яких не сміялося б наодинці.

За п'ять років до «Корсара» була Регіна Ольсен. К'єркеґор покохав її, коли їй було чотирнадцять, домагався три роки й у вересні 1840-го зробив пропозицію. Вона сказала «так». А наступного ж дня його охопив жах, якого він так до кінця й не пояснив нікому.

Він розірвав заручини. Спершу спробував повернути їй перстень листом; потім, коли вона не відпускала, зіграв перед нею негідника – холодного й легковажного, – щоб розрив здавався її звільненням. Він хотів, щоб місто винуватило його, а не її. Регіна благала, приходила, ридала; батько її просив. К'єркеґор устояв і поїхав до Берліна.

Чому? Тут немає чистої відповіді, і він сам її не мав. Він відчував у собі меланхолію, надто глибоку, щоб ділити її з дружиною; він відчував покликання, у якому шлюб був би зрадою. Він забрав у себе єдину земну радість, яку мав, і ніколи не переставав про неї писати.

Із цієї рани виросла найдивніша його книга – він дописував її навесні 1843-го, вертаючись потягом із Берліна, сидячи спиною до руху й дивлячись, як відбігають назад уже пройдені милі, той самий образ, що й у його знаменитих словах: життя розумієш лише назад. Якщо любов вимагає, щоб ти віддав те, що любиш найдужче, – чи можеш ти й далі це любити? Що зробив Авраам, коли Бог звелів йому підняти ніж над Ісааком? Він замовив собі високу шафу з рожевого дерева, без полиць, схожу на поставлену сторч труну, і сховав там усе, що нагадувало про Регіну, разом із двома примірниками «Або – або» – «один для неї, один для мене». Регіна так і не зникла з його життя: він стежив за нею здалеку роками й лишив їй у заповіті все, що мав. Рана йшла в один бік, а ціла книжка виходила з другого.

1843 року в Копенгагені виходить величезна книга під назвою «Або – або», і на титулі стоїть не К'єркеґор, а такий собі Віктор Ереміта, який нібито знайшов чужі папери в секретері. Це його метод. Головні свої книги К'єркеґор видає під вигаданими іменами – Йоганнес де Сілентіо, Йоганнес Клімакус, Антіклімакус, – і кожне ім'я живе своїм життям та обстоює свою позицію. Він не хоче переконувати вас згори, як лектор. Він хоче поставити перед вами кілька способів жити й змусити вас обрати самому.

Способів цих три – три стадії існування. Найнижча – естетична. Естет живе заради миті та її смаку. Він знавець настроїв і поціновувач вражень – людина, яка облаштувала своє життя як низку приємностей і втікає від усього, що приємність псує, передусім від нудьги.

І тут К'єркеґор описує вас точніше, ніж вам хотілося б. Естет знає одного ворога – нудьгу – і всю свою винахідливість витрачає на те, щоб її уникнути. Він радить «сівозміну»: як селянин міняє культуру на полі, щоб земля не виснажилась, так естет міняє насолоди, коханок, міста, захоплення, аби жодна не встигла набриднути. Але сівозміна нічого не лікує. Під нею відкривається те, чого естет боїться найдужче, – відчай. Людина, яка прожила життя як добірку вражень, одного дня помічає, що не прожила жодного з них до кінця. Вона нічим не стала, бо ніколи нічого не обрала остаточно. Естет помирає від нудьги, ще навіть не вмерши.

Другу половину «Або – або» пише інша рука – суддя Вільгельм, статечний одружений чоловік, який відповідає естетові листами. Його стадія – етична. Тут людина обирає себе: бере на себе обов'язок, шлюб, працю, тяглість у часі. Естет колекціонує миті; етик будує життя, за яке відповідає. Це вже незрівнянно більше. Та К'єркеґор веде далі, бо навіть чесний обов'язок ще не торкається того єдиного, заради чого написана вся ця бібліотека псевдонімів. Над етичним стоїть релігійне, і туди веде тільки стрибок.

«Страх і трепет» виходить того ж таки 1843 року під іменем Йоганнеса де Сілентіо – Йоганнеса Мовчазного, бо перед тим, що він описує, можна лише замовкнути. Уся книжка вдивляється в одну сцену з Книги Буття. Бог велить Авраамові взяти Ісаака, єдиного, довгожданого сина, зійти на гору Морія й принести його в жертву. І Авраам устає рано-вранці, сідлає осла й іде.

Церква переказує цю історію так гладко, що ми перестали чути її жах. К'єркеґор змушує почути. З погляду етики Авраам – убивця, який заносить ніж над власною дитиною. Немає загального правила, яке б це виправдало; будь-яка мораль світу засуджує його. І все ж віра каже, що Авраам праведний. Що це означає?

Сама книжка починається з того, що людина, яка не може зрозуміти цю історію, переказує її чотири рази – і щоразу виходить інший, хибний Авраам. В одному, щоб син не втратив віри в Бога, Авраам бере провину на себе й видає себе за ідолопоклонника: краще хай Ісаак вважає батька чудовиськом, ніж утратить Бога. В іншому він виконує наказ, бачить ягня, вертається додому – але «з того дня Авраам постарів, очі його померкли, і радості він більше не бачив». У третьому він знову й знову їде на Морію благати прощення за те, що взагалі був готовий занести ніж, і не знаходить спокою. У четвертому Ісаак завважує, як затремтіла батькова рука, – і саме Ісаак утрачає віру. Жоден із цих Авраамів не має віри; кожен показує, чим віра не є.

К'єркеґор дає цьому ім'я – телеологічне усунення етичного. Буває мить, коли вірянин чує заклик, вищий за всяке загальне правило, і мусить іти сам, без опертя на етику, яка все розуміє й усе схвалює. Авраам не може пояснити себе нікому – ні Сарі, ні Ісаакові. Він абсолютно самотній перед абсолютом.

І тут з'являється найтонший образ книги. Є лицар нескінченного зречення: він віддає те, що любить, і мужньо живе без нього, як стоїк, що поховав своє щастя. А є лицар віри – і він робить подвійний рух. Він теж віддає все, а потім вірить, що отримає його назад, «силою абсурду», у цьому житті. Авраам заносить ніж і водночас вірить, що Ісаак житиме. Як розпізнати такого лицаря? Ніяк. Він має вигляд збирача податків. «Боже милий, невже це той самий чоловік, невже справді він – та він же викапаний збирач податків!» А проте це саме він. Він іде додому вулицею, певний, що дружина чекає на нього з печеною баранячою головою, хоча в кишені у нього немає й чотирьох шилінгів, – і ти нізащо не вгадаєш, що ця людина щохвилини робить рух, від якого в тебе запаморочилось би в голові.

Найгостріша й найгірше зрозуміла теза К'єркеґора звучить так: «суб'єктивність є істина». Її майже завжди читають як гасло релятивізму – мовляв, кожному своя правда, а істини немає. Він мав на увазі протилежне, і думка його точна.

Є істини, які можна тримати об'єктивно, збоку. Що вода кипить при ста градусах, ви знаєте однаково, святі ви чи негідники; ваше життя до цього факту не причетне. Але є питання іншого роду – як мені жити й чи є Бог, – і їх, каже К'єркеґор, об'єктивно втримати неможливо взагалі. Тут важить не лише що ти стверджуєш, а й як ти це тримаєш: усім життям чи на словах.

Головний його супротивник тут – Геґель. Геґелева Система пояснювала все на світі, розгортала історію як самопізнання Духа й давала окремій людині місце дрібного коліщатка у велетенському механізмі світового розуму. К'єркеґор відповідав ущипливо: побудувати можна найпишніший палац думки, а самому жити поряд, у буді. Системотворець пояснив геть усе – і забув єдине, чого пояснити не можна й від чого не втечеш: що він сам існує, тут, конечний, і мусить умерти.

Звідси його разючий висновок. Двоє входять до церкви. Один вимовляє правильні догмати байдужими вустами, за звичкою, бо так заведено. Другий молиться ідолові, але молиться йому всією пристрастю нескінченного. Хто з них ближчий до істини? Для К'єркеґора – другий, бо в нього є те «як», без якого «що» мертве. Ось чому «об'єктивний християнин» для нього – суперечність у визначенні. Не можна бути християнином збоку, як не можна збоку когось кохати. Клімакус, під чиїм іменем написаний «Завершальний ненауковий післяслов», глузує з тих, хто хоче спокійно довести християнство, перш ніж ним жити. Довести його не можна. У нього можна лише стрибнути – усім собою, на свій ризик, без поруччя.

1846 року, того самого, коли «Корсар» цькував його на вулицях, К'єркеґор друкує рецензію на роман «Дві доби» – і всередині ховає найпророчіші сторінки ХІХ століття. Він порівнює добу пристрасті з добою рефлексії. Доба пристрасті вміє діяти й ризикувати; людина в ній стоїть за щось і платить за це собою. Доба рефлексії – його власна й наша – усе обговорює й нічого не робить, знімає з себе напругу вибору нескінченним зважуванням.

Головний винахід цієї доби він називає «публікою». Публіка – це привид. Її ніде немає: ти не потиснеш їй руки, не заглянеш їй в очі, ніхто конкретний нею не є. І все ж усі на неї озираються, всі бояться її осуду, всі повторюють її думку. Машина, що виробляє цей привид, – газета. Газета щодня оголошує, що «думають усі», і мільйони засвоюють цю думку як власну, хоча жоден із них не виносив її сам і не заплатив за неї нічим.

Ось де К'єркеґор пробиває наскрізь два наступні століття. «Натовп – це неправда», – пише він. І річ не в тім, що люди в натовпі дурні. Натовп дає кожному сховатися: у юрбі ніхто не мусить відповідати, відповідальність розчиняється, аж поки її ніде немає. Юрба зробить те, на що поодинці не наважився б жоден із тих, хто її складає.

Візьміть його газету й помножте на екран у кожній кишені, і ви впізнаєте свій час. А потім гляньте за найближчий кордон. Сусідня держава щодня виробляє свою «публіку» – казенне «так думають усі», яке схвалює війну, що її жоден із цих людей, стоячи сам перед Богом, не почав би. Натовп – це місце, де вмирає відповідальність. К'єркеґор побачив цю машину, коли вона тільки народжувалась, і назвав її на ім'я.

Останні два роки життя К'єркеґор витратив на одну війну. У Данії всі були християни – за законом і за народженням. Дитину христили, вносили до реєстру, і вона ставала членом державної церкви автоматично, як ставала підданою корони. Пастор був чиновником на платні, недільна проповідь – частиною державного ладу. І К'єркеґор побачив у цьому найгіршу з можливих брехонь: коли християнином є кожен, християнином не є ніхто.

Іскру дала одна фраза. Коли 1854 року помер єпископ Мюнстер, його наступник Мартенсен вихваляв покійного з казальниці як «свідка істини» – ланку в святому ланцюзі мучеників. К'єркеґор не міг стерпіти цього слова над єпископом, що помер багатим і вшанованим. Свідок істини, відповів він у «Батьківщині» (Fædrelandet), – це той, кого шмагають, б'ють, волочать із в'язниці до в'язниці й нарешті розпинають чи спалюють, а тіло кидають десь при дорозі. Назвати таким словом Мюнстера – однаково що назвати незайманою жінку з цілим виводком дітей.

Спершу він бив у «Батьківщині», а тоді заснував власний листок – «Мить» (Øjeblikket), який писав майже сам, номер за номером, доки стало сил. Перше число вийшло 24 травня 1855 року накладом у тисячу примірників; другого довелося додруковувати ще п'ятсот. Він доводив, що комфортне державне християнство – це якраз те, проти чого був Христос: спосіб зробити віру необразливою, безкоштовною, шанованою, вигідною для пасторської кар'єри. Новий Заповіт вимагав усе життя. Копенгаген вимагав хрещення й гарної поведінки.

Він довів це до кінця на власному тілі. У Фредеріковій лікарні його друг юності, пастор Еміль Бесен, спитав, чи прийме він причастя. «Так, але не від пастора – від мирянина». – «Це буде важко влаштувати». – «Тоді я помру без нього. Пастори – це коронні урядовці, а коронні урядовці не мають стосунку до християнства». Він не бажав у смерті скріпити печаткою саме те, проти чого повстав.

Він помер 11 листопада 1855 року, у сорок два. Він народився багатою людиною – батько лишив йому цілий статок, – а на смертному одрі від нього не зосталося майже нічого, крім бібліотеки й тридцяти пляшок вина в льоху: останні гроші пішли на «Мить». І навіть похорон став скандалом. Церква ховала його як свого, у переповненій Соборній церкві Богоматері в неділю; коло могили його небіж, лікар Генрік Лунд, підвівся й привселюдно запротестував – цю людину ховає та сама інституція, з якою вона все життя воювала. Мертвого К'єркеґора зробили членом натовпу, тільки-но він перестав опиратися.

Мине півстоліття – і з К'єркеґора виросте ціла філософія, яка забуде сказати, звідки взялася. Його поняття перекочують у ХХ століття, і з кожного дорогою виймуть Бога.

Гайдеґґер візьме його тривогу (Angst) – той стан, у якому людина зустрічає не якийсь конкретний страх, а саме ніщо й власну конечність – і зробить її серцевиною «Буття і часу», згадавши К'єркеґора хіба в примітках. Сартр візьме його вибір – ідею, що людина є те, чим вона себе робить, що існування передує сутності, – і оголосить, що саме тому Бога немає. Камю візьме його стрибок і відмовиться стрибати: абсурдна людина Камю стоїть перед тією самою прірвою, що й лицар віри, дивиться в неї й лишається по цей бік, називаючи стрибок К'єркеґора втечею. Усі троє живуть із його спадку. Усі троє викреслюють заповідача.

На цьому сайті вони вже є – Ніцше, Гайдеґґер, Сартр, Камю. Тепер ви знаєте, чий рахунок вони оплачували. К'єркеґор поставив їхні питання перший: чим є тривога й як лишитися собою серед «усіх». Приберіть його – і в них зникне співрозмовник, з яким вони сперечалися, чи називали вони його, чи ні.

Сам К'єркеґор відповів би на це наперед. Він ніколи не вважав себе взірцем для наслідування: він називав себе «коректива» – дрібкою прянощів, яку кидають у страву, щоб надати їй особливого смаку, і яку згубно робити нормою для всіх. Зробити з нього засновника школи – це вже і є та помилка, від якої він застерігав. А своє ім'я одиничний індивід дістав задовго до всякої полеміки з натовпом – у тихій присвяті: 1843 року, того дня, коли К'єркеґорові виповнилося тридцять, він відправив у світ книжечку повчальних промов, що шукала «того одиничного, кого я з радістю й вдячністю називаю своїм читачем».

І лишається чесне питання, гостре саме для нас. Одиничний індивід у К'єркеґора стоїть перед Богом – саме цей погляд і робить його одиничним, витягує з натовпу, дає йому ім'я. А що буде з одиничним індивідом, коли забрати Того, перед ким він стоїть? Чи встоїть окрема людина сама, без абсолюту, який її тримає, – чи розсиплеться назад у натовп, у публіку, у «так думають усі»? Це вже питання наступної лекції, і ставить його інший християнин, з іншого боку століття.

У цьому домі ми не показуємо своїх людей причесаними, тож ось темна частина.

Почнімо з Регіни, бо на неї легко не зважити, милуючись глибиною його жертви. Жертву приносив він, а платила й вона. Розрив ледь її не вбив; вона роками не могла отямитись, і батько боявся за її життя. К'єркеґор пояснював собі, що звільняє її, – але вирішив це за неї, не спитавши, зіграв мерзотника, щоб позбавити її навіть гідності зрозумілого горя. Він стежив за нею здалеку до кінця своїх днів, занотовував кожну зустріч на вулиці, заповів їй усе. Перстень, який вона повернула, він звелів переробити – діаманти вставили в маленький хрестик, і його він носив до самої смерті. Регіна пережила його на сорок років. Вона вийшла заміж, поїхала з чоловіком до Вест-Індії, а навесні 1855-го, за кілька місяців до його смерті, перестріла його на вулиці й тихо мовила: «Хай благословить тебе Бог – і хай усе в тебе буде гаразд». Він уперше за чотирнадцять років почув її голос; того самого дня вона відпливла за океан.

Була несправедливість і в його останній війні. Серед данських пасторів, яких «Мить» затаврувала гуртом, було досить чесних, добрих людей, що тихо служили своїм парафіянам і нічим не заслужили, щоб їх виставляли лицемірами перед цілою країною. Полеміст, який б'є по інституції, б'є і по живих; К'єркеґор бив сильно й не завжди прицільно.

А корінь усього лежав глибше за будь-яку книжку. У щоденнику К'єркеґор записав це як чужий «страшний випадок»: «хлопчик, що пас овець на ютландському пустищі, у злигоднях, голодний і закляклий, одного разу став на пагорб і прокляв Бога – і чоловік не міг цього забути, коли йому було вісімдесят два роки». Вісімдесят два – це вік, у якому помер його батько. Коли по смерті К'єркеґора його брат, єпископ Петер Крістіан, натрапив на цей запис, він упізнав усе відразу: «Це історія нашого батька – і наша також». Батько розбагатів, вибився в люди – і все життя був певен, що за ту мить на пустищі Бог покарає його рід. Ця чорна певність, ця спадкова меланхолія перейшла до сина разом із грішми. «Мені від народження дали важкий тягар меланхолії», – напише К'єркеґор. Людина, яка навчила Захід стояти самому перед Богом, усе життя несла страх свого батька перед тим самим Богом. Із цього страху вибудувалась і вся її велич, і вся її рана.