Павло з Тарса

Павло народився в Тарсі, заможному портовому місті Кілікії, приблизно тоді ж, коли народився Ісус. Він був фарисеєм найсуворішого штибу і водночас римським громадянином за народженням, вихованим у юдейському Законі й вправним у грецькій мові, якою імперія передавала думки. Заробляв він шиттям наметів. Публічне життя почав гонителем християн, а на дорозі до Дамаска пережив те, що потім усе життя намагався пояснити, – і зробився протилежністю того, ким був.

За якихось п'ятнадцять років він написав жменьку листів до малих переляканих громад Середземномор'я. Писані принагідно, щоб залагодити місцеві чвари, вони виявилися засновничими документами того морального світу, у якому ви досі живете. В афінському Ареопагу він оголосив грекам, що Бог створив «з однієї крові» кожен народ; галатам написав, що «нема ані юдея, ні грека, нема раба, ані вільного», – речення, кинуте просто в Аристотелеву драбину природних рабів. Коринтянам він поставив любов (agape) вище за мудрість, яку греки від Фалеса до Плотіна вважали вершиною людини. Филип'янам показав Бога, що сам умаляє себе (kenosis) до смерті раба. А в сьомому розділі Римлян засвітив совість як внутрішній суд: «бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, оце я чиню».

Найкращий свідок його ваги – ворожий. Ніцше присвятив «Антихриста» саме Павлові, бо ясніше за багатьох християн побачив, що той здійснив переоцінку всіх цінностей, і зненавидів його за це. Це ворог, який визнає масштаб перемоги самим актом нападу на неї. Хто хоче вибратися з-під Павла, мусить повернутися до початку й свідомо назвати милосердя слабкістю. Майже ніхто на це не готовий.